22 травня 1861 року прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, був перепохований в Україні. Традиція вшанування цього дня була відроджена в Україні тільки в 1989 році.

І з нагоди роковин сьогодні до підніжжя його пам’ятника, що гордо возвеличується над Осташівським ставом, лягли квіти від представників нашого університету.

Не можна не відчути душею віщі обітниці поета, що линуть до нас через століття. Дійсно, Тарас Шевченко віднайшов слова, які, прочитавши раз, по вік не забудеш. Вони западають у душу і серце, тому що виявляють народні почуття, думи і надії.

Відповідно «Заповіту» вклонитися Кобзареві також прийшли представники місцевої влади, громадських організацій та просто небайдужі громадяни.

Довідково

Шлях Великого Кобзаря в Україну:

Санкт-Петербург. 26 квітня (8 травня) 1861 року домовину з Тарасом Шевченком викопали з поховання на Смоленському кладовищі , перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

Перепоховання:

8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі. Брати Т. Шевченка хотіли поховати Тараса біля стін Успенського собору, але Григорій Честахівський, який супроводжував прах великого поета зумів відстояти виконання останньої волі Тараса. 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», — згадував Григорій Честахівський