Мушу визнати: я не була оригінальною і після школи спершу намагалася вступити до столиці. Спроба була невдалою, і я тяжко переживала провал.

Але, як не дивно, та поразка врешті-решт вийшла на добре: бо саме рік мого «сидіння» вдома (плюс праця в сільському музейчику і гурток малювання, який вела в школі) став переломним етапом у моїй творчості, періодом переосмислення і натхнення, роком перших публікацій тощо. Тому – дякую, що відфутболив мене, о Київський університете!

Наступного року я благополучно й легко вступила до Уманського педінституту імені Павла Тичини: здавалось, і викладачі, й самі стіни прихильно всміхалися до мене, пробачаючи якісь мої огріхи і помагаючи стати «своєю». Тоді це був педагогічний факультет, декан –Іван Якович Лисий. Викладач філософії і, безперечно, глибокий філософ за натурою, він мав звичку говорити метафорами або афористичними сентенціями, і це впливало більше, ніж будь-які повчання чи докори.

Одного разу довелось познайомитись із ним ближче й мені.

– Павленко? Вас викликає декан!

О Боже! Наче ж нічого не пропускала сьогодні?..

– Ваше? – Іван Якович показує свіжий журнал «Української мови та літератури», де на кількох сторінках опублікована добірка моїх поезій і малюнків.

– Моє… – палаю від сорому, хвилювання й несподіванки.

– Дуже гарна публікація!

Невже це сниться? Сам декан – навіть не філолог! – знайшов час, прочитав і похвалив мої скромні творіння?..

Так само викликав мене потім, аби дати почитати свіжі, рідкісні тоді, збірки сучасних поетів чи журнальні статті. Пригадую, у схожій манері мене було послано й на якусь серйозну конференцію. В саму Києво-Могилянську Академію? Чи ж Ви знущаєтеся, Іване Яковичу? Та який же з мене науковець? Ні, я нікуди не поїду! Але аргументів моїх ніхто не слухав.

Лише тепер розумію, що то було початком наукової стежини, яка виявилася такою цікавою і захопливою, і яка пізніше – через написання дисертації у, спасибі йому, тодішнього ректора Володимира Григоровича Кузя – привела мене до нинішніх наукових здобутків та звань.

А одного разу Іван Якович так само безапеляційно сказав:

– Готуйте свій літературний вечір!

Моїх відмовок декан, звичайно, не слухав:

– Знайомтесь: студентка музичного відділу Ірена Діц. Вона грає на скрипці й допоможе з музичним оформленням.

І ось 31 березня 1993 року… Ми зробили це!!!

Уперше тоді я зрозуміла, що можу промовляти на публіку, вперше – під неймовірний супровід Ірениної скрипки й на тлі розвішаних у залі моїх малюнків – зазвучали мої поезії. І люди слухали їх! І сприйняли!.. І пройнялись!..

І було в мене відтоді десятки й сотні літературних вечорів. Але чи були б вони, якби не той – найперший?..

Не пригадую, чи подякувала тоді йому (хто там нас, зелених, учив тоді дякувати?). Але вдячність у глибині своєї душі пронесла крізь усі наступні роки й до сьогодні.

Як і вдячність до більшості своїх викладачів. Зокрема, викладачам відділу образотворчого мистецтва (то вже друга моя освіта в УДПУ була філологічна, а перша – «педфак з малюванням»).

А Сіукаєвій Олені Василівні я вдячна ще й за надзвичайну професійність і суворість у навчанні української мови. «Як? Невже вам не цікаві закінчення другої дієвідміни?!» — вибухала праведним гнівом на адресу якогось неуважного студента. Причому, вміла сказати так, що винуватцеві ставало дійсно соромно: справді-бо, як смів не зацікавитись?! У неї на парах були завжди поруч дисципліна і гумор, вимогливість і любов. Бо ми, попри те, що, здавалось, немає предмета, «страшнішого» за українську мову, дуже любили свою викладачку. Любили і — зубрили правила. Зубрили правила і — любили…

Після успішного завершення навчання і кількох років учителювання в Уманській міській гімназії я, дякуючи клопотанню професорки і тепер — моєї завкафедрою Наталі Петрівни Сивачук, уже багато років працюю в Уманському державному педагогічному університеті.

Саме Уманський педінститут (тепер – університет) по-справжньому відкрив для мене й Тичину: академік Володимир Кузь, спасибі йому, запропонував писати дисертацію саме за Тичининою творчістю. Не впевнена, що в дисертації (яку — під керівництвом В.Г.Кузя — давно й успішно захистила), і навіть у своїй монографії «Тичининська формула українського патріотизму», навіть у впорядкованій мною книжці нових, не заідеологізованих спогадів про Поета «З любов’ю і болем» чи в повісті про Павлове дитинство «Хлопчик-камертон» я змогла сповна розкрити своє бачення цієї надзвичайної постаті, але точно – пройнялась і полюбила!.. 

Як полюбила й Уманський педуніверситет. Він став для мене рідним, і я уклінно вдячна всім своїм викладачам та колегам. Не впевнена, що була хорошою студенткою і тепер є ідеальною викладачкою. Але чітко знаю, що багато добрих подій і кроків у моєму житті відбулися саме завдяки УДПУ.

 

Марина Павленко,
доцент кафедри української літератури, українознавства та методики їх викладання, кандидат педагогічних наук,
член Національної спілки письменників України

Прес-центр УДПУ