Вклоняємося Вічному вогню,
Вклоняємось доземно всім солдатам,
Що міряли дороги крізь війну,
Щоб нам сьогодні мріяти й кохати.

22 червня 1941 року – вікопомна дата в історії нашого народу. Через велетенський швидкоплин десятиліть прориваються спогади - миттєвості найстрашнішої, найжорстокішої в історії людства війни. Війни не на життя, а на смерть, війни, в якій фашизм ніс Україні довічне рабство або повне знищення нації.

З нагоди 75-ї річниці початку Великої Вітчизняної війни делегація університету на чолі із ректором, професором Олександром Безлюдним, головою профкому Олександром Осадчим, проректором з науково-педагогічної роботи Оленою Кірдан взяла участь у мітингу-реквіємі біля Обеліску Слави та покладанні вінків і квітів до його підніжжя. Університетська спільнота разом із міською громадою хвилиною мовчання вшанувала світлу пам'ять синів і доньок України, які мужньо захищали Батьківщину від чорної навали фашизму, які віддали життя за мир і спокій на нашій землі, за щасливе вільне майбутнє дітей і онуків.

Відкриваючи пам’ятний захід, міський голова Олександр Цебрій закликав пам’ятати і шанувати подвиг наших героїв-захисників. Живими свідками тих кривавих днів є ветерани-фронтовики. Гвардії полковник у відставці, учасник бойових дій Віктор Кімлач розповів присутнім про страшний початок Великої Вітчизняної війни, про консолідацію військ, героїчний опір та мужню оборону. В ті далекі червневі дні, попри пронизливо-щемливе почуття тривоги за свою Вітчизну, за життя рідних і близьких, над якими нависла смертельна небезпека, всі вірили, що ворог буде розбитий, а перемога буде за нами.

Минуло 75 років від того страшного дня, що розділив нашу історію і життя мільйонів на "до" і "після". Та скільки б не минуло десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово „війна”, рани продовжують кровоточити. У живих ветеранів, які втратили своїх друзів-однополчан, рідних і близьких, у рано посивілих дітей війни, які не побачили своїх батьків живими і пережили пекло окупації, у мільйонів українців, яким судилося пройти через справжні конвеєри смерті - «робочі», «трудові» табори, гетто, що пережили примусову депортацію.

З кожним роком ветеранів Великої Вітчизняної війни невблаганно стає все менше і менше. Та всі, хто здобував Перемогу, навічно залишаться у вдячній пам'яті нащадків, а спомин про них, про їхній героїзм та мужність передаватиметься з покоління в покоління.

Вічна пам'ять полеглим на полі бою, честь і слава - живим героям!