— Чому у вас все про любов? — спитали.

От про політику якби змогли…

— Любов’ю мене матінка назвала,

Любов’ю перед Богом нарекли…

Любов Бойчук

«З Любов’ю про Любов», — саме так, за назвою передмови з поетичної книжки «Душа квітує віршами» Любові Бойчук, можна назвати дійство, яке нещодавно відбулось на факультеті української філології. Адже це була не просто зустріч із поетесою, це була зустріч з людиною, яка Любов зробила мірилом свого «Я». «Автор і читач у її книжці — на відстані сльози, — сказала у своєму виступі викладач кафедри української літератури й українознавства Наталя Зарудняк. — Практично кожен вірш на тему кохання — відкриття».

За словами керівника літоб’єднання імені Миколи Бажана Марини Павленко, Любов Леонтіївна Бойчук неспроста в одному з віршів порівняла себе з пізньою хризантемою. Адже, здається, належить вона до тих поетів, які роками ховають-виплекують Слово десь у найпотаємніших схованках своєї душі, довго не зважуючись вийти із тим Словом на люди. І дуже відрадно, що нарешті настав час виходу цієї збірки, і Слову Любові Бойчук можуть радіти не лише «втаємничені», а й широка читацька аудиторія. Ця книга уся — з Любові. Вся — про Любов.

…Про трепетну любов до Поезії (розділ «У літеплі слова»). Авторка мовби аж ніяково звіряється в потаємному й «непрощенному» «гріхові» — у тому, що має зухвальство перекладати поетичною мовою красу довкілля.

…Про щемку любов до Батьків. Розділ «З туману літ…», мабуть, інакше й не читається, як крізь заслону сліз. Наповнений він задушевними міні-шедеврами, які, щоправда, вслід за авторкою, ніби й не кидаються у вічі, не «кричать» про свої принади. Але, наче ті мамині мальви з прегарного однойменного вірша, мають у собі щось незбагненне і вабливе.

…Про зворушливу любов до Полісся, своєї малої батьківщини: рідної школи й друзів дитинства, «назавжди зниклого хутірця» (розділ «Я звідси родом»).

…Про безмежну і зболену любов до України. Розділові «Хай Час пливе правічною рікою», може, й бракує епічності чи ориґінальності («політика» справді чужа віршам п.Любові), але їх успішно замінює біль не абстрактного народу, а конкретних людей, колорит — уже теж рідної авторці — Уманщини.

…Про надійну й діяльну любов до рідної Культури. Розділ зі, здавалось би, не обтяженою географічними координатами назвою: «Світ такий багатоликий» насправді стосується тільки — справді безмежного — УКРАЇНСЬКОГО материка. В ньому — осмислення стану сучасної духовності, волання про захист мови й пісні, історичних цінностей, села, таланту, моральності, зрештою — звичайної малої рослинки.

…Про задумливу любов до чистої небайдужої людської Душі як найвищої життєвої цінності (розділ «Зліта мій вірш метеликом над прозою життя»). Душа та і вмудрована гірким досвідом («Писались віршами мої надії — читаю прозою своє життя»), і — наївна (досі чекає дива). І амбітна (вірш «Душі так хочеться польоту…»), і — невибаглива («Мене ромашки ваблять більше…»). І вся «в подряпинах ожин» та беззахисна (вірш «Зізнання»), і — всесильна (бо ж цвіте, попри все). І проста, і — незбагненна. І…, і… Але завжди наповнена Любов’ю.

…Про вірну й палку любов до Коханого. Розділ «Мій білий лебедю єдиний» — наче своєрідна кульмінація збірки. Хоч дуже важко «лишитися лебідкою, як лебедя немає», проте лірична героїня Любові Бойчук уперто несе своє нерозхлюпане кохання через роки й негаразди, мужньо й граційно тримає висоту почуття, наче висоту лебединого польоту.

Розділ «Ластівки на рушнику» є мовби продовженням двох попередніх: він далі утверджує любов до Людини, от лиш на цей раз обирає собі конкретних адресатів, адже містить поезії-посвяти окремим людям.

…І нарешті — про ніжну любов до її величності Природи. Розділ «Читаю вічну я природи таїну», побудований згідно з одвічним колообігом пір року, мовби утверджує віру в перемогу добра над усіма попередніми сумнівами та нападами безнадії. На місці торішнього листу проростає тендітна весняна квітка, після всіх блукань вертаються додому журавлі, бджола на Теплого Олекси долає зиму, джміль цілує в чоло ромашку, соловей і калина розганяють самоту, ліс — порадник і розрадник, шипшина відстоює свою гідність (цікаво, що вірш «Шипшина квітне, дика і свавільна…» чимось перегукується з віршем Ліни Костенко «Шипшина важко віддає свої плоди…»). Яблуня соромить грозу, веселка грозу і взагалі перемагає. Зозуля кує не за гроші, а за «так», осінь влаштовує пожежу шаленої краси горобинових кострищ, а перший сніг нагадує про щось первозданне й незаслужено забуте…

А все це разом — про вічну й ствердну любов до Світу (який у авторки навіть «розвидняється» любов’ю), до Життя. До Світу й Життя, просякнутих Любов’ю, відкритих для Любові.

Завкафедрою української літератури й українознавства Наталя Сивачук поділилась власними враженнями від поезій Любові Бойчук, особливо зворушили її ті, у яких боляче бринять втрата духовних цінностей, національних коренів, як-от «Хата на продаж» тощо.

Проте основний час цієї зустрічі, звісно, належав самій поетесі. Читала вірші, ділилась враженнями-поштовхами, відривала таємниці окремих текстів, зокрема — присвятам першому коханню… Вірші про Маму й Тата нікого не залишили байдужим: присутні ледве стримували сльози…

Величезна черга за автографами стала чи не найкрасномовнішим свідченням захопленого сприйняття студентами поезій Любові Бойчук. І того, що її небуденна щира книга вже завоювала не менш щиру любов читачів. Адже вона писалась Любов’ю.