Сьогодні додаємо на сторінку допис ще про одного випускника університету далекого 1963 року.

Криницький Віталій Іванович – ветеран педагогічної праці, відмінник народної освіти України, кавалер ордена «Знак пошани», заслужений вчитель України, лауреат обласної премії ім.О.А.Захаренка та почесний громадянин Христинівського району.

Він народився в с.Велика Севастянівка Христинівського району Київської області 1935 року в багатодітній дружній сім’ї колгоспників Івана Петровича та Олександри Андріївни. В 1954 році закінчив 10 класів В.Севастянівської середньої школи №1. Із вересня 1954 по жовтень 1955 рік працював лаборантом фізичного і хімічного кабінетів Уманської середньої школи №1, заочно навчаючись на факультеті біології і хімії Уманського педагогічного інституту. З жовтня 1955 року по липень 1958 року служив у Радянській Армії (м.Кіровобад, Азербайджан). З лютого 1959 по червень 1963 року навчався на денному відділені Уманського державного педагогічного інституту.

Після закінчення інституту працював у  Христинівській сільській середня школа, згодом у середній школі №1, школі робітничої молоді, інспектором шкіл Христинівського району, директором Христинівської середньої школи №2 ім.О.Корнійчука. Певний час перебував на партійній роботі.

Віталій Іванович в 1987 році, працюючи директором школи, як поет-аматор створив дитячу літературну студію «Зернятко». З часом студія переросла із шкільної у міжшкільну, потім у міжрайонну при Христинівському районному будинку дитячої творчості. За час творчого існування студією видано 9 випусків дитячого літературного альманаху «Зернятко».  У ці збірки увійшли твори понад 450-ти юних авторів. Серед них дипломанти, призери районних, обласних, Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів і фестивалів.

Віталій Іванович нагороджений багатьма грамотами, дипломами та подяками РДА, ОДА, відділу освіти, міської ради, журі всеукраїнських та міжнародних конкурсів за розвиток молоді.

Навчання в Уманському державному педагогічному інституті для Віталія Івановича та його одногрупників стало відправною точкою в майбутнє та дало путівку в життя. Згодом, той самий інститут збиратиме їх не один раз на побачення з юністю.

Ось як згадує одну із зустрічей Віталій Іванович. «У 2000 році Уманському державному педагогічному університету імені ПавлаТичини виповнилося 70 років від дня заснування. В цей пам'ятний рік на зламі століть і тисячоліть, в рік 55-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні вирішили зібратись у своїй альма-матер випускники 1963 року природничого факультету.

Хвилююча була ця зустріч. Адже через 37 років з’їхалися ветерани педагогічної праці, сивочолі мудрі люди, орденоносці, учителі-методисти, старші вчителі, лауреати Соросівської премії, відмінники освіти, нинішні і колишні директори шкіл, заврайвно, методисти, ті, хто впродовж усього свідомого життя сіяв добре, вічне зерно науки на освітній ниві.

Після відвідування університетського музею ветерани зустрілись з випускниками 2000 року на урочистостях з нагоди вручення дипломів про вищу освіту. На цій зустрічі привітали їх із закінченням вишу, побажали успіхів у майбутній роботі, вручили вітальну адресу з нагоди 70-річчя університету Вітальну адресу прийняв декан фізико- математичного факультету(на той час), кандидат фізико-математичних наук, доцент Краснобокий Юрій Миколайович і передав її до музею університету.

Потім ветерани поклали квіти до Вічного вогню, вшанували тих, хто пішов в небуття хвилиною мовчання. Після цього в студентській їдальні університету, де були накриті святково столи, почалися звіти-спогади. Староста курсу Скульський Анатолій Леонтійович, він же екссекретар комсомольської організації інституту та комсорг першої групи Людмила Володимирівна Перетятко-Каневська по черзі надавали слово однокашникам.

При звітах і спогадах було усе: і сміх, і сльози, і поезія, і хвилююча проза про пережите, про дітей, про внуків, про сьогодення.

Приємно схвилював присутніх своїми спогадами ексдекан природничого факультету професор Казедуб Григорій Олексійович.

Після всіх віншувань, спогадів та вітань відвідали «Софіївку» та прийняли рішення зустрітися через 40 років після закінчення вишу». Хочеться додати, що зустрічі відбулися через 40 та 45 років після закінчення університету.

Спасибі Вам, колеги – щирі друзі,

Що ми зібрались через 40 літ…

Сьогодні в нашім університеті

В фойє обійми, сльози, шум і гам,

Ніхто нічого не таїв в секреті...

Фото на згадку. Потім ресторан.

А за столом в " Троянді" - звіти, звіти

Про творчий шлях, про ранги, про життя,

У кого скільки внуків, рідних діток,

Про хобі, вдачу, потяг до звитяг.

Звитяги були в кожного, бо вуз наш

Знання в той час глибокі нам давав

Згадали свої витівки і друзів:

«Читалку», танці, сесії, аврал.

При перевірці чистоти в кімнатах

В гуртожитку на кращий в них санстан.

Приз – радіола човником ходила,

Бо всі старались вийти у фінал...

Згадали тих, кого немає з нами,

І тих, хто нам міцні знання давав,

І настанови рідних тата й мами.

На жаль, не кожен тата в живих мав.

Війна забрала в нас дитинства щастя –

У кого тата, брата чи сестер...

Про все згадалось в юності прекрасній,

Нічого час із пам’яті не стер...(Віталій Криницький).

Пресцентр УДПУ