Відразу по закінченню школи я повезла документи до столичного педінституту, що було цілком слушно – той знаходився недалеко від рідної домівки. З вибором професії довго не вагалася: мама все життя пропрацювала вчителем. З материнським молоком я засвоювала поняття «плани», «урок», «школа», «директор». Була у мене ще одна оманлива мрія – стати журналістом. Однак вона розвіялась, мов міраж, лишень від однієї таткової фрази: «Журналістика – не жіноча професія».

У Києві на мене не чекали. «У нас таких багато», – недбало кинув молодик, знічев’я перегортаючи мої перші шкільні нагороди у вигляді грамот та відзнак під час так званої «комсомольської співбесіди». Слова пролунали, немов постріл. Бажання навчатися у столичному вузі було вбито наповал. «І що тепер?» – зойкнула мама у відповідь на моє «Туди я більше не ногою!».

Щасливий випадок не забарився і вчасно підставив своє плече: моя знайома Валя Ковальська навчалася в Уманському державному педагогічному інституті імені Павла Тичини. «Гайда до нас! – запропонувала мені. – У нас весело, просто, без столичних наворотів, і викладачі чудові. Додому будемо їздити разом, і торби возити буде легше!»

І ось я в Умані. Місто зустріло теплим рясним дощем. Втомлена від далекої мандрівки та змокла до нитки дісталася до приймальної комісії. Там зустріла навдивовиж привітну жіночку. За хвилину вона розмовляла зі мною як з добре знайомою. Звісно, фрази «вас таких багато» не було у її лексиконі. Саме ця тепла зустріч у приймальній комісії та ще оглядова екскурсія коридорами педінституту, де мармурові східці були округлені від черевиків, стала для мене визначальною. Це був «мій вуз». Я хотіла навчатися у цих стінах, я свідомо обрала його, але чи прийме Уманський державний педагогічний інститут імені Павла Тичини мене у свої обійми? Ось тоді і дала я свою першу достудентську клятву, що якщо поступлю, то вчитимусь старанно, наскільки зможу. І вчилася.

Особливо важким видався перший рік навчання. Колоквіуми, семінари, практичні заняття. І скрізь: законспектувати, написати реферат, вивчити… Інколи здавалося, що 24 години не вистачить, аби опанувати такий обсяг знань. Та то лишень здавалося. З часом навчилися поєднувати все: і навчання, і відпочинок. Слухали лекції, займалися в гуртках, ходили в кіно, бігали на побачення…

Пригадую, як вперше потрапила на заняття танцювального гуртка. Вони проходили у підвальному приміщенні гуртожитку. Народу набилося! Дихати нічим. Але так тривало недовго. З кожною репетицією бажаючих танцювати ставало дедалі менше. Непроста то, з’ясувалося, річ – народні танці. Після тренувань м’язи боліли так, немов їх перекручували на м’ясорубці. Мене вистачило рівно на чотири репетиції.

Зате хор… То було класно! Хоровий спів був для мене не в новинку. Раніше кожна школа вважала за честь мати хор. Проводилися навіть районні огляди хорових колективів. А якщо додати, що я займалася в музичній школі, де «хор» - це окремий предмет, стане зрозумілою моя радість від можливості співати у гурті. Та була ще одна причина, яка не дозволяла студентам пропускати хорових занять – то надзвичайно колоритні постаті викладачів, які тим хором керували. Прізвища «Козак», «Балдинюк», «Михальченко» були у всіх на слуху. До слова, прізвище «Козак» дуже пасувало завкафедри Козаку. Був він кремезної статури, голос мав чудовий. Ну, а Дмитро Іванович Балдинюк – загалом був мрією студенток. І дружину мав напрочуд красиву та розумну. Які заняття вона проводила з методики музики! Не хотілося, щоб вони закінчувались.

Мені загалом були до душі такі предмети, як музика, малювання, трудове навчання. До цього часу пам’ятаю запитання В.М.Сироти: «Харитонова, а у Вас в роду грузины были?» А виникло воно тому, що за основу рапорту я обрала… виноград. «Вот посмотрите, Харитонова не умеет рисовать, но она же старается», – звертався  В. М.Сирота до моїх одногрупниць. І ці слова бальзамом лилися на мою очищену мистецтвом душу. Якби тільки викладач знав, наскільки я старалася!

Якось одного недільного ранку я надумала написати автопортрет. Роботі нічого не мало завадити – дівчата роз’їхалися по домівках, і я залишилася в кімнаті сама. Вмостилася біля вікна, поставила навпроти люстерко та й заходилася малювати. Але швидко працювати не виходило. Сонечко потихеньку хилилося додолу, а разом з ним по-новому лягали тіні на моє обличчя. Словом, наприкінці з аркуша паперу на мене дивилася чорношкіра дівчина. Мої подруги полягали з реготу від того видовища. Зрештою, «автопортрет» опинився в однієї з них у якості подарунку. Сподіваюсь, наразі він прикрашає її вітальню.

А якщо говорити серйозно, то справжнім скарбом Уманського державного педагогічного інституту ім. П.Г. Тичини був викладацький колектив. А душею нашого факультету початкових класів – наш декан С.С. Крохмаль. Варто було йому тільки з’явитися у лекційній залі, як вона наповнювалася особливим українським гумором. Настільки сонячною людиною був наш Степан Степанович, настільки життєлюбом, що душа відмовляється вірити у те, що його вже немає на цьому світі. З нами лишилася тільки пам'ять. Пам'ять про Людину, наставника, нашого турботливого, мудрого та чуйного батька.

Нашою мамою, куратором 5 групи була Віра Іванівна Шпігало. Вона ходила навколо нас, немов квочка навколо курчат. І, повірте, рецепт пирога «Бідний студент» надиктувала нам теж наша Віра Іванівна…

Загалом, можна довго згадувати викладачів. Кожен з них заслуговує багато хороших, теплих слів. Мені ж на все життя запам’яталися такі постаті , як М.І.Бабій , Г.І. Кагальняк, Н.Г.Баліцька та О.В. Сіукаєва…  А як не обмовитися хоч рядочком про С.Я.Хєнкіна? Як не згадати подружжя Шептіїв, їхнє зворушливе ставлення одне до одного? А лекції Н.Н.Банової, а Г.К.Шевчук? Якщо писати спогади про кожного з них – потрібно готувати до друку не один том. А якщо до цього додати спогади про одногрупників та однокурсників, то доведеться ще більше спітніти від праці.

До речі, ми до цього часу спілкуємося одне з одним. І зовсім небагато одногрупників змогли загубитися у життєвому вирі. Правда, часу на довгі розмови не вистачає. Інколи обмежуємося коротенькими телефонними дзвінками чи повідомленнями в соцмережах. Але навіть така малість дарує невимовну радість. Бо кожне таке нагадування – то зустріч з юністю.

Інколи я бачу сон. Буцімто я виходжу з гуртожитку і піднімаюсь вгору прямуючи до інституту. То моя душа сумує за студентськими роками. З часом я знайшла від того ліки. Я беру своїх дітей і везу їх до Умані – міста своєї молодості. Минулого року я приїздила туди з наймолодшою донькою. Ми зайшли до старого корпусу, походили інститутськими коридорами, я показала їй, де знаходився розклад занять, а в якій аудиторії наша група найчастіше слухала лекції. Я ділилася з нею своїм найсокровеннішим – своєю любов’ю до Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, до Умані, до Софіївки, до Черкащини.

Так буде й надалі і ніякий короновірус чи ще якась трясця не стануть тому на заваді. Ми будемо приїздити до рідного інституту. Бодай для того, аби ще раз торкнутися долонею червоних теплих стін старого корпусу.

Ну і наостанок. Я таки стала журналістом. Працювала у різних виданнях, починаючи від місцевих і завершуючи всеукраїнськими. І доволі часто мене запитували, де я закінчувала факультет журналістики. А я завжди відповідала, що свою вищу освіту я здобувала в Уманському державному педагогічному інституті імені Павла Тичини. Я пишаюсь своїм вишем і сподіваюсь, що йому також не буде соромно за мене.

У цьому році нашому університету виповнюється 90 років! Гарна дата. Це ж скільки сіячів розумного, доброго й вічного викохали у його стінах! А скільки ще чекають своєї черги! Бажаю своєму вишу процвітання, а студентів, прошу лиш об тім, аби розуміли, що стіни навчального закладу ще не забули відлуння наших кроків, що у ньому живуть наші душі, наші серця, наша незгасна пам'ять.