120-й річниці від дня народження відомого краєзнавця Уманщини, письменниці, історика, політичної та громадської діячки, журналіста, перекладача, багаторічної невільниці сталінських катівень, жінки-легенди, яку називають «втіленням українського духу» Надії Віталіївни Суровцової була присвячена шоста Уманська історико-біографічна конференція «Історія Уманщини в іменах», котра відбулася на базі історичного факультету УДПУ імені Павла Тичини. Організаторами конференції виступили – науково-дослідна лабораторія «Історичне краєзнавство Уманщини» та Державний історико-архітектурний заповідник «Стара Умань».

Це і зумовило основну тематику доповідей на пленарному засіданні. Робота конференції була побудована за наступними напрямами: історична біографістика: традиції та сучасні тенденції розвитку; визначні постаті суспільно-політичного та національно-визвольного руху Уманщини; митці Уманщини в національно-культурному житті України; краєзнавство в іменах: визначні краєзнавці Уманщини.

Активну участь у конференції взяли викладачі, аспіранти, магістранти та студенти Модератором заходу виступила доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Тетяна Кузнець. Аудиторія з цікавістю сприйняла виступи кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України Богдана Чорномаза, аспіранта кафедри історії України Ігоря Опацького, магістрантки історичного факультету Олександри Квасневської.

Студенти факультету української філології взяли участь ще в одному дійстві, присвяченому ювілею Надії Суровцової. Це було свято, ініційоване Уманським меморіальним музеєм-квартирою громадської діячки і письменниці.

Незвична атмосфера, цікава аудиторія, талановиті виступи – ось що панувало в стінах Уманської картинної галереї, де відбувався захід. Серед іншого, студентка Наталя Юдченко декламувала вірш Надії Суровцової «Мене звуть тридцять сім», зачарувавши присутніх і голосом, і драматизмом тексту. Глядачі немовби перенеслися на століття назад. Життя і творчість Надії Суровцової надихає бути сильними і не здаватися в будь-якій ситуації. Творчість Надії Суровцової наскільки багатогранна і цікава, що час для філологів пролетів непомітно.

А студенти 22 групи факультету іноземних мов та куратор Катерина Кравченко у день народження Надії Суровцової відвідали її меморіальний музей-квартиру. Вона відтворює атмосферу, в якій жила і працювала Надія Віталіївна. Експозиція закладу представлена двома залами, в одному з яких експонуються документи та фото періоду життя і творчості Надії Віталіївни, а в іншому відтворено інтер’єр її помешкання. Завдяки екскурсії студенти змогли дізнатися історію козацького роду Суровцових, про роки навчання Надії в Уманській жіночій гімназії, вивчення історії в Петербурзі, співпрацю в післяреволюційні роки з Михайлом Грушевським у Центральній Раді. Цікаво було дізнатися про те, що Надія Віталіївна була першою жінкою з України, яка захистила докторську дисертацію у Віденському університеті. Вона провела майже 30 років заслань у концтаборах та після повернення до рідного міста Умань її цькування продовжувалось. Сильний дух цієї жінки завжди притягував до неї творчу інтелігенцію, починаючи від перших десятиліть ХХ століття, далі шістдесятники і митці епохи Перебудови, для яких вона стала своєрідною зв’язковою поколінь.

Мотивуючою для студентів факультету іноземних мов була розповідь про опанування Надією Віталіївною 10 іноземних мов, про переклади з французької, німецької, польської мов рідкісних видань, пов’язаних з історією роду Потоцьких, Уманню, Софіївкою, про працю на захист Уманського краєзнавчого музею, клопотання про порятунок будівлі польського костьолу та розміщення у ній Уманської картинної галереї.

Для вшанування пам’яті видатної жінки, ознайомлення з провідними просвітницькими ідеями Надії Віталіївни, її незламним духом, студенти 11 групи (куратор Наталія Коломієць.) факультету початкової освіти також відвідали Меморіальний музей-квартиру. Серця студенток наповнились гордістю від того, що саме наша землячка стала першою в Україні жінкою доктором філософських наук. Н.В. Суровцева була помічником М. Грушевського, колегою О. Довженка, В. Винниченка та М. Бажана. Саме за її спогадами О. Солженіцин писав свій «Архіпелаг ГУЛАГ».

Вона знала особисто майже всіх видатних українських і багатьох світових діячів бурхливої епохи перших двох десятиліть XX століття. Прожила найдовше серед них життя. Стала, так би мовити, ланцюгом між ними і нині сущими поколіннями. До того ж і сама була яскравою особистістю, до якої тяглися старі й молоді. Художники й скульптори (О. Кульчиць), архітектори, реставратори та композитори (Л. Скорик, М. Скорик), археологи й історики (В. Кропоткін, Я. Дашкевич, Л. Проценко, І. Бутич), літературознавці й лінгвісти (Е. Груніна, М. Острик, Ф. Сарана, М. Коцюбинська), поети, письменники (М. Бажан, Ю. Смолич, В. Губенко, П. Тичина), громадські діячі (І. Світличний, Н. Світлична, В. Некіпелов, Л. Падун-Лук’янова) та інші – ті, хто приїздив до міста в 50 – 60-х рр., вважали за честь відвідати Надію Віталіївну. Усі тут почували себе невимушено і якось святково, причастившись тієї – найдорожчої на землі – розкоші спілкування людини з людиною. Вся ця інформація зворушила студентів, перебуваючи у стінах квартири-музею вони ніби й самі поспілкувалися із великою людиною.

Для дисидентів комуністичного режиму оселя Суровцової в Умані стала місцем паломництва… Тут жевріла і розгоралася ідея Української державності, і хоча Надія Віталіївна не дожила до її проголошення, але за правом усього свого життя була однією з її будівничих.