1964 – 1970 роки пов’язують мене з Уманським державним педагогічним інститутом імені Павла Григоровича Тичини. Для мене це був період зросління і мужніння, роки набуття фаху педагога, формування світоглядної позиції.

Поступив я на стаціонар фізико-математичного факультету у 1964 році після закінчення Великотроянівської середньої школи Ульяновського району, що на Кіровоградщині. Стати учителем це було мрією ще із раннього дитинства. Вирішальними були авторитет і глибокі знання моїх перших учителів: молодшої школи – Зінаїди Мілентіївни Залізняк, української мови та літератури – Марії Йосипівни Шатківської, учителя історії – Миколи Казимировича Частковського. Саме вони привили глибокі знання і сформували гуманітарний склад мислення.

Але з появою у школі учителя фізики та математики Григорія Парамоновича Бондаренка всі мої уподобання були прикуті до точних дисциплін – математики та фізики. Ще й тому, що Григорій Парамонович був учителем універсальним: крім глибоких знань із своїх предметів – він володів багатьма талантами: грою на струнних музичних інструментах, міг налагодити радіоприймач і мотоцикл, пошити одяг своїм донечкам. Саме під його впливом я й обрав фізико-математичний факультет Уманського педагогічного.

Глибоко запали у спомини перші лекції з нарисної геометрії Григорія Йосиповича Імаса, математичного аналізу – Василя Пантелеймовича Бабія, політичної економії Бориса Наумовича Товбіса, філософії – Михайла Івановича Брикуна, педагогіки – Василя Андрійовича Ставицького. Однак моє навчання на стаціонарі тривало не довго.

Готуючись до поїздки на сільгоспроботи (була тоді така практика – мобілізація студентів на збирання кукурудзи), поїхав до батьківської домівки підготовитися до роботи на селі. Тут мене зустріла несподівана пропозиція: запрошення йти працювати учителем рідної школи, а саме учителем історії, музики та співів. Це аж ніяк не відповідало обраному фаху навчання, бракувало досвіду роботи у школі. Та все ж  ешелована агітація з боку директора школи Григорія Івановича Оджубейського, того ж Григорія Парамоновича Бондаренка, батьків, обіцяні «золоті гори» у заробітній платні, сприяння у заочному навчанні зробили свою справу.

Того самого 1964 року розпочав учителювати у рідній Великотроянівській середній школі – учителем історії у 6-7 класах та учителем музики і співів. Саме викладання останнього предмету стало основним. Тут допомогли певні музичні здібності: володіння струнними, духовими інструментами, гра на баяні. Цій справі віддався із головою. У школі було створено два хорових колективи, духовий оркестр, оркестр баяністів та акордеоністів, струнний та вокальні колективи. До речі, саме ці колективи стали базовими для директора сільського будинку культури, яким став дещо пізніше нині відомий «співаючий ректор» Михайло Михайлович Поплавський.

А потім закрутила громадська робота. Секретар шкільної комсомольської організації учителів, заступник секретаря колгоспної комсомольської організації. Згодом – призначення директором Ульяновського районного будинку піонерів та школярів, обрання другим секретарем районного комітету комсомолу. Робота з молоддю повністю заполонила мене. Працювалося із захопленням.

А як же із навчанням? Тут виникли досить значні проблеми. Давалося взнаки те, що не був присутнім на настановчій сесії. До того ж занятість на роботі скорочували термін перебування на екзаменаційних сесіях. І як результат з’явилися перші «хвости», як із заліків так із екзаменів. Наростало невдоволення як з мого боку, так і з боку викладачів. Зрозумів, що так не могло більше тривати.

Саме це змусило восени 1967 року залишити престижну на той час роботу і повернутися на стаціонар до Уманського державного педагогічного інституту. Прийшов на другий курс, хоча міг би на третій. Але загубивши рік, виграв можливість доскладати заборгованості і влитися у ритм навчання однокурсників.

Про них хочу сказати особливо. Саме завдячуючи одногрупникам, вдалося адаптуватися до напруженого ритму навчального процесу. Це був особливий курс. У моїй групі всі студенти – це медалісти-випускники 1968 року. Тоді, завдячуючи одночасному випуску 10 та 11 класів, конкурс до вузу був надзвичайно високим. Відзначалися мої одногрупники свідомим прагненням до оволодіння знаннями, організованістю і дисциплінованістю.

Серед них виділялися: Галина Козлюк, яка стала заслуженою учителькою України, Олександр Хвиль – директор однієї із шкіл Уманського району, Анатолій Ковальов – відомий нині на всю Україну фермер, Лідія Осика – до недавнього часу секретар Гереженівської сільської ради, Єва Діденко, Людмила Грицак, Людмила Довгань – учителі-методисти. Конкурувати з їх знаннями, виробленою системою набуття знань було досить складно. Водночас це змушувало тягнутися за ними, не пасти задніх. Уже через семестр в основному вдалося погасити академічну заборгованість, працювати в одному ритмі із групою.

Як не прикро, але найскладнішими предметами виявилися теоретичний курс арифметики, який викладав доктор фізико-математичних наук Олександр Васильович Кужіль та елементарної математики – викладач Марія Олександрівна Гончаренко. Запам’яталися також заняття, які проводили Микола Володимирович Вельмін, Анатолій Петрович Сім`ячко, Ізраїль Йосипович Хазін, Григорій Григорович Борисенко, Іван Володимирович Підпригорщук.

Важливим складником навчання в інституті стала участь у громадській роботі. Восени 1967 року мене обрали заступником, а через рік – секретарем комітету комсомолу інституту. Згадую цей період свого життя, як знаковий. Адже це був час, коли органам студентського самоврядування, а це комітет комсомолу і студентський профспілковий комітет, доручали практично весь спектр життя студентів – від розподілу місць у гуртожитку, стипендій – до організації дозвілля, культурно-масової та фізкультурно-оздоровчої діяльності.

Активними учасниками громадського життя інституту були члени комітету: Михайло Мартинюк – згодом доктор педагогічних наук, професор, академік, ректор УДПУ імені Павла Тичини, Олексій Решетнік, який пізніше став міським головою Тетієва що на Київщині, Андрій Кучай, Ольга Ткач (Байда), Катерина Шовківська (Мельник), Михайло Кисіль, які працювали у складі керівництва Христинівського, Драбівського, Монастирищенського районів Черкаської області, Бершадського району Вінниччини, Юрій Грушецький – селищний голова Цибулева Монастирищенського району, Олена Ряба, Людмила Благова (Чабан), Тамара Бондаренко, Клавдія Роєнко, які стали знаними педагогами, Тетяна Чорномаз – відомий громадський та політичний діяч Черкащини та інші.

Варто зазначити, що працювали громадські студентські організації у тісному контакті із ректоратом інституту, який очолювали в той час доктор історичних наук Микола Данилович Березовчук, кандидат біологічних наук Таїса Степанівна Клюбіна, кандидат фізико-математичних наук Микола Гервасійович Кайдаш. Саме вони доручали студентському самоврядуванню найголовніші питання життя молоді у вищому навчальному закладі. Цікавим, як на мене, був експеримент із колективного відзначенням у навчальних аудиторіях інституту (по-групам) Нового року із проведенням бал-маскараду, святкового концерту.

До речі, саме Микола Данилович Березовчук був біля витоків кардинальної зміни і мого особистого життя – вибору другого освітнього фаху – історика, навчання у ВНЗ, який визначив подальшу долю, здобуття професії викладача суспільних дисциплін та історії, а також визначення тем дисертаційних досліджень кандидатської та докторської дисертацій.

Знаковими для мене стали важливі події студентського життя: зокрема, участь у Першому Всеукраїнському зльоті студентів-активістів у Києві навесні 1969 року, створення і участь у керівництві першим інститутським студентським будівельним загоном. Це було справжнє випробовування на фізичну витривалість, організованість, вміння жити і працювати у екстремальних умовах. Працювали ми на будівництві дитячого садка, будинку тваринника та інших об`єктів у віддаленому селі Юшківка Іллінецького району на Вінниччині. Керівництво загону і рядові бійці були рівними у всьому – виконанні робіт, оплаті праці. З приємністю згадую активних членів нашого студентського будівельного загону Вадима Комара, Петра Козиря, Михайла Братка, Віталія Войтка, Володимира Кармазіна, Владислава Збаражчука, Леоніда Вайсбурда та інших.

Ще однією важливою сторінкою життя стала для мене участь у роботі колективів художньої самодіяльності. Знаними в інституті та на сцені міського будинку культури були – чоловічий квартет у складі Василя Ласла, Михайла Кисіля, Анатолія Чабана та Володимира Яремчука, дует Ніни Дубовик та Анатолія Чабана, які виконували відомий дует Одарки і Карася із опери «Запорожець за Дунаєм», участь в інститутському духовому оркестрі. Душею цих колективів був прекрасний музикант Юрій Васильович Щербаков.

Та все ж найзнаковішим проектом організації дозвілля студентів для громадських організацій стало організація та проведення зустрічей у клубі веселих і кмітливих (КВН), Саме у кінці 60-х років КВК заполонив студентські колективи. Не став винятком і наш інститут, який жив цим заходом від суботи до суботи. Азарт змагань охопив не лише студентів фізико-математичного та природничого факультету, а й викладачів. Перипетії конкурсів, оцінки журі тривалий час обговорювалися, критикувалися. Це було особливо відчутно ведучому, роль якого доводилося мені виконувати тривалий час.

Після завершення інституту доля неодноразово приводила до рідних стін. Це були зустрічі випускників, участь у роботі наукових конференцій, посвятах у студенти тощо. Та все ж найголовнішою подією стала ціла епопея із збереження нашого інституту, коли наприкінці 80-х років минулого століття над ним зависла загроза закриття.

Керівництво області, а саме Олександр Антонович Ружицький, Володимир Никифорович Шаповал глибоко перейнялися долею ВНЗ. Конкретні справи довелося вирішувати мені, як куратору гуманітарної сфери області. Та все ж головну роль у збереженні інституту відіграв його професорсько-викладацький колектив, який зумів згуртуватися під орудою нового ректора Володимира Григоровича Кузя.

Це вже далека історія нині знаного в Україні Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, який є потужнім навчальним закладом. І кожен із нас – його випускників – гордий тим, що подарував свій скромний внесок у його історію.

Анатолій Чабан,
доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького,
 дійсний член Української академії історичних наук,
випускник Уманського державного педагогічного інституту
імені Павла Тичини 1970 року