Продовжуючи вже добру традицію затишних бесід зі студентами та випускниками університету, нещодавно ми поспілкувалися про навчання, роботу, дозвілля та акторський досвід із магістрантом історичного факультету Уманського державного педагогічного університету Євгеном Гуменюком.

- Коротко розкажи про себе. Чим займаєшся, яке хобі маєш, що любиш робити у вільний час?

Привіт! Народився я в місті Жашків, це тут геть недалечко. Зараз навчаюсь на другому курсі магістратури історичного факультету. Паралельно працюю науковим співробітником Державного історико-архітектурного заповідника «Стара Умань». Це була мрія ‒ працювати за професією ‒ велика дяка Богу і всім причетним.

Важко виокремити якесь хобі. Ще в дитинстві побував на всіх гуртках в міському будинку творчості, бо все цікавило. Зараз так само. Коли буває вільний час, граю на гітарі і це можна назвати головним захопленням. Ще вчусь працювати з паяльником, а влітку освоював столярну справу, от тільки шкода, що в квартирі незручно цим займатись.

 

- Якими були твої найяскравіші враження про роки навчання в університеті?

Першим серед цих вражень була приймальна комісія. Круглолиций хлопець, який закінчив ПТУ з відзнакою (це я), в шортах і сандалях, найпершим приніс свої документи. Так і сказали: «Хлопець перший – це, добре». То був цілеспрямований вибір – перший пріоритет, історичний факультет, Умань і надія на державне місце втрапити. Втрапив. Це так, для вступу.

«Вау» для мене стали заняття. Може це якось банально, але всі викладачі відразу стали авторитетами. Коли бачиш, як людина з захопленням віддає свої знання, мимоволі виникає думка – «і я так хочу!».

Звичайно, було багато інших цікавих речей. Практика, і не одна. На найпершу свою практику я трохи запізнився, бо поїхав працювати в дитячий табір «Артек. Буковель». Там вперше і відчув, що то моє і що ще багато чому доведеться навчитись. Звичайно, потім надолужував, займаючись камералкою під керівництвом Владислава Чабанюка, нині директора Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура». І я щиро вдячний за таку можливість. Також мав змогу працювати в таборі «Таємниці цивілізації» поблизу Мукачева. Саме робота в дитячих таборах допомогла потім відчувати себе впевнено в школі поруч з дітьми, і зараз, коли на екскурсії до заповідника приходять школярі.

А ще ж театр, але це вже не якесь враження ‒ частинка душі. Мене туди затягнув мій одногрупник Руслан Мамалига. Мовляв, нам треба такий як ти – високий, повненький і голос підходить. Наталя Дмитрівна Алексєєва, не просто режисер, навіть більше чим друг ‒ наставник, порадник, вчитель, приклад, в певній мірі частинка родини. Зараз я вже не актор студентського театру. Шкода, що молоді літа минули і настало доросле життя. Тепер хай «новобранці» проходять школу театру.

Особливим була участь у нічній екскурсії Уманню під назвою «Vitastreet», яку організовувала зі своїми, тоді ще магістрами, Зоя Олександрівна Возна. Там грав на гітарі і був одним з акторів. Мав роль портьє Гранд-готелю «Савой». Слова були типу питання – відповідь про ціни в готелі, і вирішив зімпровізувати та зіграв наче єврея. Комусь сподобалось, комусь ні. Одного разу, одесити після екскурсії, сказали, що майже повірили.  Це було неймовірно, поринути в історію міста не просто з книжок, а майже стати учасником. І на кожній екскурсії був автор праць з історії Умані, по яких ми робили цей проект, мій майбутній директор Владислав Давидюк.

 

- Отож, у часи навчання ти встиг проявити себе ще в акторській діяльності, й навіть був задіяний у зйомках справжнісінького фільму. Як це було?

Мої вуса були декілька секунд головними героями фільму «Чорний Ворон». Це типу жарт такий. Нам сказали, що потрібна масовка для фільму, а так, як ми актори театру, то маємо бути обов'язково. Це неймовірна можливість, і я щиро вдячний за неї.  Повезли нас на примірку. Відбирали по типажам: хто на цивільного, а хто на «большевичка». В душі сподівався, що на москаля не візьмуть. Не взяли. Потім з хлопців жартував на рахунок цього. І була фраза жінки, яка відповідала за костюми: «Вуса не брий, бо будемо клеїти».

А вже наступного дня, коли підступав ранковий дубар але вже світило сонечко, нас одягли в бутафорний одяг та повели на зйомки. То був жах. Взуття – намітка якась, в ноги холодно. Піджак не гріє, картуз від вітру вуха геть не захищає. І так було не лише мені. Дівчатам взагалі кепсько було: спочатку синіли від холоду, а коли прийшов головний герой картини, стали червоніти. Занадто різка зміна температурного режиму (усміхається).

- Як вдається поєднувати навчання і творчість?

Важко. Особливо зараз, коли навіть Кав'ярник в Cool Cups не провести. Сподіваюсь, лихо мине і можливо буде зробити вечір музики, посиденьок і поезії.

Тоді ж, часу на все не вистачало. Доводилось відпрошуватись з пар для репетицій. Потім перездавати, а це незручно. Велика вдячність нашим викладачам та декану А.О. Карасевичу за підтримку та розуміння того, що доводилось поєднувати навчальний процес і творчий розвиток. Саме завдяки підтримці Анатолія Олександровича, моя участь у ХVI Ювілейному Всеукраїнському фестивалі сучасної пісні та популярної музики «Червона Рута» стала можлива. Я був представником нашого міста та став одним із переможців, отримавши відзнаку фестивалю.  

- Що тобі допомагає перевтілюватися в образ «василіанського монаха» від час екскурсій у «Старій Умані»? Чи допомагає в цьому акторський досвід і знання та навички отримані на історичному факультеті?

Саме знання й навички отримані на історичному факультеті і стали тією основою, що дала можливість перевтілитись. Бо вивчити екскурсію – діло нехитре, а от відповідати на питання людей, це справді важко. І якби не історичний факультет і не всебічні знання в царині історії – не заздрю тій людині, яку запитають те, про що вона навіть не чула. Бо питання не завжди по темі екскурсії. А так, маючи знання отримані в процесі навчання, ніякі питання не страшні. Акторський досвід більше допомагає триматись на публіці і це було перевірено під час педагогічної практики в школі. Бо найвимогливіший глядач – це учень. І від акторської гри вчителя залежить те, чи буде цікаво дітям вчити матеріал.

 

- Що б ти побажав студентам або ж абітурієнтам, які тільки готуються вступати до вишів?

Дмитро Донцов, у своїй праці «Націоналізм» писав, що має бути Воля до боротьби, до незалежності, до влади. Вам потрібно мати Волю до навчання. Тут в сенсі, мати саме бажання вчитись.  Бо без Волі, як не крути, дуже туго в усіх аспектах.

 

- І на завершення нашої розмови, вже традиційне питання, що порадиш почитати чи переглянути у вільний від навчання/роботи час?

Читайте Ремарка, Костенко, Геродота і Стуса. Читайте все, бо воно залишиться з вами назавжди і зробить вас тими, ким ви маєте бути. Але просіюйте те, що читаєте.

Я б порадив прочитати Мартіна Полака «Мрець у бункері», там перегукується з сьогоденням. А подивитись ‒ серіал «Мандалорець». Просто тому, що всесвіт Джорджа Лукаса мені дуже до душі.

Прес-центр УДПУ