Сьогоднішня публікація продовжує цикл дописів, присвячених 90-річчю Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Інтерв’ю, записане під час нещодавньої зустріч із відомою письменницею, художницею-ілюстраторкою Мариною Павленко, допоможе читачам по-іншому подивитися на багатогранність її творчої особистості.
– Коротко розкажіть про себе: ким працюєте, чим займаєтесь, яке хобі маєте, що любите робити ?
– Доцент кафедри української літератури, українознавства та методики їх викладання УДПУ імені Павла Тичини, кандидат педагогічних наук, член Національної спілки письменників України.
Люблю малювати. Власне, намагаюсь любити все, що роблю.
– Варто, мабуть, почати з того, що спонукало вас, будучи ще абітурієнткою, обрати Уманський державний педагогічний (інститут) університет для навчання?
– Мушу визнати, я не була оригінальною і після школи спершу намагалася вступити до столиці. Спроба була невдалою і я тяжко переживала провал.
Але, як не дивно, та поразка врешті-решт вийшла на добре: бо саме рік мого «сидіння» вдома (плюс праця в сільському музейчику і гурток малювання, який вела в рідній Бабанській школі) став переломним етапом у моїй творчості, періодом переосмислення і натхнення, роком перших публікацій тощо. Тому – дякую, що відфутболив мене, о Київський університете!
Наступного року я благополучно й легко вступила до Уманського педінституту імені Павла Тичини: здавалось, і викладачі, й самі стіни прихильно всміхалися до мене, пробачаючи якісь мої огріхи і помагаючи стати «своєю».
– Якими були ваші найяскравіші враження про роки в університеті?
– Тоді ми ще не мали в своєму розпорядженні таких зручних гарних приміщень, як мають студенти сьогодні. Новий корпус тільки будувався, а навчались ми в будівлі гуртожитку («п'ятиповерхівці», як її називали).
Це був педагогічний факультет – «педфак з малюванням» (другу свою освіту – філологічну – я здобула заочно, теж в УДПУ).
Декан – Лисий Іван Якович. Викладач філософії і, безперечно, глибокий філософ за натурою, він мав звичку говорити метафорами або афористичними сентенціями, і це впливало більше, ніж будь-які повчання чи докори. Він уважно відстежував наші, студентські, таланти і здобутки. Помітивши в мені схильність до літератури, він іноді приносив мені почитати свіжі, рідкісні тоді, збірки сучасних поетів чи журнальні статті. Пригадую, у схожій манері мене було послано й на якусь серйозну конференцію. Чи ж Ви знущаєтесь, Іване Яковичу? Та який же з мене науковець? Ні, я нікуди не поїду! Але аргументів моїх ніхто не слухав.
Лише тепер розумію, що то було початком наукової стежини, яка виявилася такою цікавою і захопливою, і яка пізніше – через написання дисертації у, спасибі йому, тодішнього ректора Володимира Григоровича Кузя – привела мене до нинішніх наукових здобутків та звань.
А одного разу Іван Якович так само безапеляційно сказав:
–Готуйте свій літературний вечір! Моїх відмовок декан, звичайно, не слухав:
–Знайомтесь: студентка музичного відділу Ірена Діц. Вона грає на скрипці й допоможе з музичним оформленням.
І ось 31 березня 1993 року… Ми зробили це!!!
Вперше тоді я зрозуміла, що можу промовляти на публіку, вперше – під неймовірний супровід Ірениної скрипки й на тлі розвішаних у залі моїх малюнків – зазвучали мої поезії. І люди слухали їх! І сприйняли!.. І пройнялись!..
І було в мене відтоді десятки й сотні літературних вечорів. Але чи були б вони, якби не той – найперший?..
Не пригадую, чи подякувала тоді Іванові Яковичу (хто там нас, зелених, учив тоді дякувати?). Але вдячність у глибині своєї душі пронесла крізь усі наступні роки й до сьогодні.
Як і вдячність до більшості своїх викладачів. Зокрема, викладачам відділу образотворчого мистецтва.
А Сіукаєвій Олені Василівні я вдячна ще й за надзвичайну професійність і суворість у навчанні української мови. «Як? Невже вам не цікаві закінчення другої дієвідміни?!» – вибухала праведним гнівом на адресу якогось неуважного студента. Причому, вміла сказати так, що винуватцеві ставало дійсно соромно: справді-бо, як смів не зацікавитись?! У неї на парах були завжди поруч дисципліна і гумор, вимогливість і любов. Бо ми, попри те, що, здавалось, немає предмета, «страшнішого» за українську мову, дуже любили свою викладачку. Любили і – зубрили правила. Зубрили правила і – любили…
– Як вам вдавалося поєднувати навчання та відпочинок (роботу, родину)? Чи на все вистачало часу?
Чесно кажучи, для мене це питання завжди видавалось дивним. Якщо ти справді хочеш щось устигнути – все зробиш, все поєднаєш, відсічеш зайве, встанеш на п'ять годин раніше… «Трохи не доспиш, трохи не доїси – то й вірші гарні пишуться», – як мовив Павло Тичина.
– По закінченню університету, ви одразу пішли працювати за спеціальністю чи все ж знайшли себе в чомусь іншому?
Кілька років учителювала в Уманській міській гімназії (теж незабутній досвід!), а потім, дякуючи клопотанню професорки і тепер – моєї завкафедрою Наталі Петрівні Сивачук, уже багато років працюю в Уманському державному педагогічному університеті.
Саме Уманський педінститут (тепер – університет) по-справжньому відкрив для мене й вище процитованого Тичину: академік Володимир Кузь, спасибі йому, запропонував писати дисертацію саме за Тичининою творчістю. Не впевнена, що в дисертації (яку – під керівництвом В.Г.Кузя – давно й успішно захистила), і навіть у своїй монографії «Тичининська формула українського патріотизму», навіть у впорядкованій мною книжці нових, не заідеологізованих спогадів про Поета «З любов’ю і болем» чи в повісті про Павлове дитинство «Хлопчик-камертон» я змогла сповна розкрити своє бачення цієї надзвичайної постаті, але точно – пройнялась і полюбила!..
Як полюбила й Уманський педуніверситет. Він став для мене рідним, і я уклінно вдячна всім своїм викладачам та колегам. Не впевнена, що була хорошою студенткою і тепер є ідеальною викладачкою. Але чітко знаю, що багато добрих подій і кроків у моєму житті відбулися саме завдяки УДПУ.
– Чи надихає викладацька робота на творчість? Чи бува не пишеться на роботі?
– Ні, на роботі не писала ніколи (сміється)!
Чи надихає? Робота і спілкування з колегами та студентами – це вже окремий вид творчості. Наслухаєшся, бува, такого, що хоч відразу в книжку. А чого варті тільки наші фольклорні-етнографічні експедиції!..
Словом, багато моїх колег і студентів давно вже живуть своїм окремим життям у моїх творах (іноді самі того не знаючи).
– Якби головна героїня серії книг «Русалонька із 7-В» вирішила вступати до університету, який факультет вона б обрала?
Для мене – без варіантів. Українська філологія, звісно!
– Нещодавно ваше оповідання «Драма в Умані» потрапило до фіналу конкурсу історичного оповідання «ProМинуле». Чи однаково працюється над текстами для дітей та над творами для дорослих?
А ви, Дмитре, в тому конкурсі навіть перемагали. Приємно, що випускники Уманського педуніверситету «світяться» в таких чудових акціях.
Що ж до написання… Мені «по-різному» працюється над кожним твором. В кожного своя історія і «драма», в кожен вкладаю максимум праці й душі.
– Ви багато подорожуєте Україною з презентаціями, зустрічаючись із юними та дорослими читачами. Чи пригадуєте найцікавіше або найбільш незвичайне питання, яке лунало з їхніх уст?
– Ну, якогось обліку й аналізу питань я не веду, але, мабуть, найбільше подобаються питання від тих, хто прочитав і відчув твір. Іноді у відгуках читачів трапляються такі «інсайти», що я б сама ніколи не додумалась, що таке в моїй книжці є (а справді ж є!).
– Що б ви побажали студентам, або ж абітурієнтам, які тільки готуються вступати до вишів?
Мабуть, насамперед – не зациклюватись на «столиці». І не лише тому, що, як мовить моя сестра Леся, «Київ – це місто у якому треба виживати». Сьогодні такий світ, що «столиця» може бути всередині кожного: дякуючи інтернету й соцмережам, можемо не тільки бачити-чути того або того письменника чи вченого, але й дізнатись, чим він сьогодні снідав. Не столиця, а бажання навчатись і розвиватись, наші здібності й праця роблять з нас тих, ким хочемо стати. Атмосфера ж і затишок найкращого у світі міста – Умані – як додатковий бонус.
– Що порадите почитати чи переглянути у вільний від навчання/роботи час ?
Порадник з мене такий собі. Хоча ні: ось перечитала на карантині всі твори Лесі Українки, всього Андруховича, а щойно – «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, праці дивовижного науковця Василя Доманицького і спогади про нього, – і вже готова радити всім це читати. (Не так багато, як ви я читаю, Дмитре). Автори з різних часів і цілковито різні, а кожен по-своєму вражає. Не варто обмежуватись шкільною програмою (хоч, і перечитати «програмові» твори теж іноді дуже корисно, вони точно сприймуться на новому рівні), адже література, зокрема українська, така цікава і розмаїта!
Спілкувався Дмитро Безверхній
