Ми продовжуємо розповідати вам про життя випускників Уманського державного університету імені Павла Тичини.

Цього разу ми мали приємність поспілкуватися з цікавою жінкою, люблячою мамою, мудрою керівницею й просто натхненною людиною – Людмилою Чупряк.

Пані Людмила працює директором Уманської міської центральної системи бібліотек.

«Усе моє життя, розповідає Людмила Анатоліївна, пов'язане з книгою: дуже люблю читати прозу і насолоджуватись поезією. Люблю тишу, спокій і домашній затишок, люблю весну, квіти, цікавих людей. Мрію, щоб наше місто, держава були ідеальним місцем для життя. Тому маю активну громадянську позицію, де бачу несправедливість – стараюсь людям допомогти. Себе б порівняла з гірською річкою, яка може довго ніжитись в променях сонця, легенько плескаючись об берег, а іноді ‒ здійнятись буревісним селевим потоком, і якщо потрібно – знести все на своєму шляху».

– Як Ви, будучи ще школяркою, а згодом абітурієнткою, обрали саме УДПУ для навчання?

– Це була моя заповітна мрія – навчатись в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини. Література – це те, що я любила і люблю, без чого не уявляю себе. Я завжди хотіла бути педагогом, Моя вчителька з української мови і літератури, наша класна мама, Галина Миколаївна одна з кращих людей, яких я колись знала. Та й в дитинстві улюбленою була «гра в школу», з подругами пообписували крейдою всі меблі вдома… Це моє, тому інших варіантів не розглядала.

– Університетські роки, мабуть для кожного, повняться силою-силенною вражень та цікавих пригод. А які у Вас найяскравіші враження-спогади із тих часів?

– О, мабуть те, як ми на першому курсі готували презентацію нашого факультету. Ми грали театральну виставу на основі байок Леоніда Глібова. Нас це дуже згуртувало, до ночі ми тренувались на четвертому поверсі в 407 аудиторії та актовій залі, ролі були кумедні й досі згадую як грали, хто ким був.

А ще, як ми їздили в Канів, до могили Тараса Григоровича Шевченка. Там були урочистості, на чолі з тогочасним президентом Віктором Ющенком, величезна виставка робіт художніх майстрів. Після всіх планових заходів був незабутній відпочинок на березі Дніпра. Це було супер.

Та все ж, першість належить фольклорно-етнографічній практиці в селах Паланка і Синиця, Уманського і Христинівського районів. Тривала практика тиждень чи два, вже точно не пам’ятаю. Нас поселили в селі Паланка у приміщенні дитячого садочку. Ми щоденно обходили десятки дворів: записували фольклорні матеріали на диктофон, занотовували, фотографували рушники, картини тощо. Пішки ходили в Синицю і гуляли місцевим парком. Ввечері знайомились з місцевою молоддю, відвідували дискотеку, милувались місцевими краєвидами.

Ці п’ять років були найкращі та найяскравіші в моєму житті.

– Як вам вдавалося поєднувати навчання та відпочинок? Чи на все вистачало часу серед круговерті насичених подій?

– Насправді, часу не вистачало. Так як це був філологічний факультет, доводилось багато читати. Виходило так, що з різних предметів задавали для прочитання скільки творів, що в сумі на день треба було прочитати три-чотири товстенькі книжки, але ж це не можливо, тому іноді доводилось обирати головне. На першому курсі, кілька разів читала всю ніч, а потім кава – і знову на навчання. Це була зарубіжна література, епоха античності. Досі люблю міфологію, особливо Стародавньої Греції.

У вільний час ходила на волейбол. Хоч «зірок з неба не хапала», але мені подобалось грати. Після велоспорту ‒ це одне з улюблених занять.

– По закінченню університету, ви пішли працювати за спеціальністю чи все ж знайшли себе в чомусь іншому?

– Після навчання, я дуже-дуже хотіла працювати в школі. Склала графік, обходила всі школи міста, залишила заявку у відділі освіти. Але, на жаль, місця не знайшлось. Тоді я пішла в бібліотеку… Наразі – це моє перше і єдине місце роботи: від бібліотекаря до директора. Мабуть так мало бути, хоча можливо, колись і піду в школу. Тож, хоч працюю не за спеціальністю, але своєму ключовому вподобанню – книзі, не зрадила.

– Що б ви побажали студентам та абітурієнтам, які тільки готуються вступати до вишів?

– О, це найкращий період в житті людини, це великі можливості, нові друзі. І час навчання проходить дуже швидко. Бажаю абітурієнтам цінувати цей період, навчатися тільки на стаціонарі, багато читати, бути активними, бути собою. І рухатися тільки вперед.

– Що порадите почитати чи переглянути у вільний від навчання/роботи час на карантині?

– Це дуже складно, обрати щось, бо є так багато книг, які вразили, дали можливість щось переосмислити і навчили… Та все ж, хочу порадити такі книги: Дмитро Безверхній «Порцеляновий погляд», Марина Павленко «Моя класнюча дівчинка», Маргарет Етвуд «Оповідь служниці», Пауло Коельйо «Алхімік», Габріель Гарсія Маркес «Сто років самотності».

Спілкувався Дмитро Безверхній

Пресцентр УДПУ